Головна » Статті » Автограф-сесія » Автограф-сесія

Інтерв'ю з автором книги «Ігри з Іваном» Тетяною Сидоренко
24.01.2017

«Україна молода»

Наталія Капустянська (м. Київ)

Тетяна Сидоренко: «У цій провінції добре пишеться»

Одним із головних персонажів філософського роману «Ігри з Іваном» є український поет XVII століття, священик Іван Величковський. У творі, який отримав спеціальну відзнаку «Вибір видавця» конкурсу «Коронація слова», переплітаються сучасність із минулим й описується історія міста Ніжин, що на Чернігівщині. Погортаємо цей сучасний бароковий роман разом з авторкою Тетяною Сидоренко.

Занурення у бароко 

– Пані Тетяно, чому обігруєте історичну тему? І що криється за назвою «Ігри з Іваном»?

– Спочатку про назву твору (таку пікантну, як наголосив ведучий церемонії вручення дипломів від «Коронації слова-2015» у Львові). Назва не стільки пікантна, скільки автороцентрична. Я настільки достеменно знаю весь матеріал про великого ніжинця, великого українця Івана Величковського (історіософський матеріал, літературознавчий, культурологічний тощо), що буквально гралася цим матеріалом, поєднуючи, здавалося б, непоєднуване, наповнюючи художню тканину твору поліфонічним змістом. Фактологічний матеріал про цю непересічну постать на українському культурологічному терені я обростила своїм власним фантазійним матеріалом, по-письменницьки дослідивши життєпис Івана Величковського від ембріонального періоду його існування до останнього подиху на нашій грішній-праведній землі..

Згідно з біографічними відомостями, мій персонаж – ніжинець за походженням. Саме цей факт став для мене визначальним при виборі теми – художньо-історичної: Ніжин старожитній (друга половина XVII віку) й Ніжин сучасний (відтворений в основному через сіячів розумного, доброго, вічного й чим ті сіячі насправді наповнені зсередини..

Екклезіастівською мовою кажучи, суєта суєт обернулася для мене, автора, цікавою парадигмою для зображення багатомінливої нашої картини світу, де є все: духовне зростання й Богопошук, умудрення й словолюбство; а з іншого боку – імперативна хворість, заздрість, холуйство й підлість. Це вічні теми, які можна зреалізувати в рамках будь-якого художнього хронотопу.

– Ви визначили жанр твору як бароковий роман. Чому?

– Двадцять років поспіль я викладала в Ніжинському університеті імені Гоголя давню українську літературу (крім кількох інших дисциплін гуманітарного циклу). Посада зобов’язувала вивчити самій весь доступний з багатьох джерел барокознавчий матеріал, щоби потім, втиснувшись у дві-три лекції, ознайомити своїх студентів з естетичними засадами бароко: бароко як мистецькою епохою (кінець XVI, XVII й XVIIІ століття) і власне бароко як стилем української старожитньої літератури, представленої різножанровими текстами давніх українських письменників, у тім числі й самобутньою поезією Івана Величковського..

«Штучками поетицькими» називав свої вірші сам автор. Він умів у модерну на той час форму вкласти глибинний зміст, суголосний багатьом книгам Святого Письма. Образно-тематичне наповнення текстів Величковського – найупізнаваніші персонажі й найвідоміші теми Нового Завіту. Це тому, що Біблія для барокових письменників була невичерпним джерелом творчості. Такими були барокові часи. Митрофан Довгалевський, Лазар Баранович, Димитрій Туптало (Ростовський), Антоній Радивиловський, Георгій Конизький, Климентій Зіновієв... Перелік барокових письменників, у тому числі й письменників-проповідників, можна продовжувати й продовжувати. Всіх їх об’єднувала спільна естетична платформа..

Узагалі барокознавча тема для мене — це, мабуть, нескінченна розмова, настільки цей стиль мені імпонує, настільки він цікавий та до кінця не збагненний. Я люблю все барокове: архітектуру, малярство, музику і, звісно ж, літературу. Тому вже давно, відколи почала писати художні тексти, поставила собі за мету: створити щось необарокове. Є в нас неокласицизм, думала я, є в нас неоязичництво... То чому б не бути і необароко? Тим більше, що з теоретичними пізнаннями все в порядку (відголоски синтезу різних культур, тяжіння до театралізації, контрастність, метафоричність зображення, симбіоз різних стилів...). Отож я так вирішила – і все: пишу щось художнє, барокове через призму теоретичних знань. А найкраща ж практика, як відомо, – це хороша й добре засвоєна теорія. У результаті – вийшов сучасний бароковий роман.

«Листи в Далеко» і з Далека 

– Що було першоджерелом для написання художнього твору?

– Найпотужніше й найправдивіше джерело — це моя кандидатська дисертація, написана колись дуже давно, яку я через деякі обставини (відсутність 40 тисяч грн., наприклад), не захищала. Проте весь фактаж і вся аналітика не канули в Лету, настільки не канули, що в «Іграх з Іваном» у потрібних місцях я «вмонтувала» три уривки зі своєї дисертації. Це взагалі-то передбачено естетикою бароко – симбіоз різних стилів..

Інше надійне джерело – це моя допитливість і непомітна для стороннього ока глибока спостережливість. Для свого головного персонажа – Івана – місцем проживання я обираю Кручу. Це окраїна Ніжина, по-своєму колоритний простір. У процесі написання книги я кілька разів їздила й пішки ходила на Кручу за живими враженнями, за проникненням самою атмосферою Кручі на побутовому рівні свідомості..

Є ще одне джерело. Це – моя буйна фантазія.

– Читаючи «листи в Далеко», виходить цікавий діалог про вічне та земне. То що, на вашу думку, вічне?

– Дякую, що це помітили. «Листи в Далеко» і «Листи з Далека» – це моє сюжетотворне ноу-хау. Це епістоли. Заголовки зрозуміє читач, який хоча би років кількадесят прожив у старій (до 90-х років минулого століття) епосі. Моя персонажниця протягом усього сюжету шукає духовної опори. Оскільки в реальному житті їй це не вдається, вона заводить, як мале дитя, уявного друга. На цю роль вона обирає, звичайно, Івана Величковського. Він їй підходить ментально, духовно й інтелектуально, тому зав’язується між ними жива переписка. Вона йому пише про земне, суєтне, скороминуще (неприємності на роботі, високі ціни, поганий настрій і т. ін.), а він їй відповідає з висоти Вічності: про терпіння, змирення, братолюбство, рівність перед Богом..

Деякі читачі під час моїх презентацій «Ігр» запитували навіть, чи справді «Листи з Далека» написані мною, – такі вони умудрені й духовно збагачені на тлі «Листів у Далеко». Епістолярну лінію я структурувала за принципом тематично-образного та ідейного контрасту. Ця лінія, до речі, мені самій як авторові найбільше імпонує. А що є вічним?.. Душа, кажуть, вічна. І, мабуть, усе те, чим та Душа наповнена.

– У вас чимало описів природи та побуту, які реально відображені. Іноді здається, що сам проживаєш в описаній епосі. Як вам так вдалося?

– Етнопобут я вивчила також теоретично, бо тривалий час викладала ще й український фольклор у згаданому виші. Знову теорія допомогла моїй художній письменницькій практиці. Хоча не тільки теорія. Працюючи над книгою, я помітила, як активізувалася моя дитяча пам’ять про сільське життя на побутовому рівні. Я використовувала свою пам’ять, як сама того хотіла. Інтер’єрні деталі, назви страв, домашніх речей ніби аж просилися: й мене згадай! І про мене не забудь!.

Тому, наприклад, старожитня українська хата, зображена в «Іграх...», вийшла в мене непідробною та органічною. Взагалі до хати як до архетипного образу в мене святенне ставлення. Як і до печі, до хліба, до полотна... А природа для мене в будь-якому художньому тексті – лише засіб психологізації персонажів. У цій книжці вона зображена сегментивно. Я, скажу вам відверто, поки що тільки вчуся через природу передавати людський характер чи якийсь психологічний стан. Природу заради природи мені зображувати нецікаво. А ось природу заради характеру – так!

Найстрашніше – провінційність мислення 

– Нещодавно у Вересаєвому краї на Чернігівщині, де народилися, презентували свою нову книгу. Теж написана на історичних матеріалах?

– Так. Після «Ігор..» уже написана й видана, й по світу розійшлася ще одна моя книжка. Називається «Поділ і подоляни. Історичний портрет українського села». Це моя данина моїй малій великій батьківщині – мальовничому селу Поділ на Срібнянщині (Чернігівщина). Згідно з літописною інформацією, Подолові минулого літа було 350 років. І щоб цю дату славніше відствяткувати, сільська громада попросила мене написати згадану книгу. Я виконала соціальне замовлення – це була, я вам скажу, важка робота. Але ніхто нікого не підвів. Книжка вийшла красивою й змістовною: подоляни дякують мені до сьогодні. Це художньо-документальне видання, над яким мені працювалося і як упоряднику, і як редакторові, і як авторові, і навіть як дизайнерові. Роботи з цією книжкою справді було дуже багато. І як добре, що та робота вже позаду.

– Ви надто витончена лірична натура, але водночас і «бунтар». Як це поєднується?

– Я бунтую, коли вже не можна терпіти, хоча дуже терпляча. На жаль, майже всі ті бунтування обертаються проти мене. Тому вчуся Соломонової мудрості «все минає – мине й це». Вчитися ж, як відомо, ніколи не пізно. В «Іграх...», до речі, рельєфно простежується оця лінія бунтарства. На жаль, вона, вибачте за подробиці, гіперреалістична. Оскільки я, не­зважаючи на постмодерні часи, все ж таки барокова людина, то в мені сумирно співуживаються й лірика, й прагматизм, і навіть ситуативне бунтарство. Одне другому не заважає. Навпаки – підсилює й увиразнює певну психологічну чи емоційну домінанту. З лірикою в мене вже давно серйозні стосунки в плані її сприйняття на аналітичному рівні. Я маю на увазі те, що час від часу займаюся аналізом різножанрової лірики: сугестивної, громадянської, інтимної, публіцистичної. Це мені приносить інтелектуальне задоволення.

– Що б ще хотіли сказати про місця, де народилися, і місто, де живете?

– Срібнянщина з її дивовижною природою – такої я, півсвіту обмандрувавши, не бачила ніде. А друге моє найулюбленіше місце – провінційне містечко Ніжин, де я мешкаю. Ніжин люблю альтруїстично, без ніяких зобов’язань. Тут мені, в цій провінції, добре пишеться. В категорії провінційності знаєте що най­страшніше? Провінційність мислення. А все решта – то деталі. Оскільки з художнім, аналітичним, логічним мисленням, у добрий час сказати, все гаразд, то тільки й лишається – жити та Бога хвалити за історичне багатство, красу храмів, неба й землі в старому та вічно юному Ніжині.

– Закінчимо нашу розмову також філософськими роздумами. У чому ж сенс життя?

– У бажанні жити. Іншої відповіді в мене немає. Розкодовуючи цю мікромініатюрну тезу, скажу, що саме із цим бажанням – бажанням жити, Господь провів мене через такі випробування, які, можливо, сотням людей призначались, але мені одній дістались. Для чогось же Він лишив мене живою і неушкодженою після таких ситуацій, у яких я теоретично... (далі можна й не продовжувати, – зрозуміло про що я). Я знаю, для чого Він це зробив. І я Йому вдячна. Бажання жити – це взяти на себе відповідальність за все, що з тобою відбувається; це жити без нарікань і бути за все вдячним. А найголовніше, мабуть, змінити ізсередини себе настільки, щоби денно і нощно відчувати себе щасливим. Це важка робота, а можливо, й найважча. Але, якщо ти себе любиш та поважаєш, ти обов’язково цю роботу зробиш. Так-так, сенс життя – у бажанні жити.

// http://umoloda.kiev.ua/number/3110/164/107992/?0

Категорія: Автограф-сесія | Додав: Dyrektor (28.01.2017)
Переглядів: 172 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]