Головна » Статті » Автограф-сесія » Автограф-сесія

Інтерв'ю з авторкою книги «Алхімія свободи» Яриною Каторож

29.02.2016

Сайт «Друг читача»

Микола Петращук (м. Івано-Франківськ)

Ярина Каторож: «Слова політиків вищого рангу не мають майже ніякої ваги для мене»

   

Минулого року Ярина Каторож була удостоєна спеціальної відзнаки від Дари Корній і Тали Владмирової «Українське сучасне фентезі» в номінації «Романи» конкурсу «Коронація слова». Нагороду здобув її роман-фентезі «Алхімія свободи», що вийшов згодом у видавництві «Твердиня». Нам вдалося поспілкуватися з молодою авторкою.

– Ярино, нещодавно опублікований роман «Алхімія свободи» дозволив тобі влитися в ряди сучасних українських письменників. Які відчуття в тебе виникли при цьому?

– Неймовірне окрилення й, напевно, дуже-дуже приємне дивування. Написання прози раніше було радше хобі, й коли мою книгу надрукували, я вперше взяла її в руки й зрозуміла, що тепер стала письменницею, все це здавалося чимось надзвичайним, мало не казковим. Емоцій надзвичайно багато. В перші дні відчуття були такі, наче я вмію літати. Радість-радість-радість!

 – Для тебе була несподіванкою нагорода від Дари Корній та Тали Владмирової? Як ти сприйняла свою номінацію?

– Скажу так: то була саме та мить, коли мене огорнув дух нереальності та казковості всього, що відбувалося довкола. Нагорода була для мене несподіванкою. Коли я подавала рукопис на «Коронацію слова» то, безперечно, мала надію на те, що його хтось помітить. Але це була надія, а не чітке сподівання. «Алхімія свободи» – мій перший роман, і я чомусь думала, що знадобиться декілька спроб, аби одержати якусь нагороду на конкурсі. Були такі страх і упередження. Як виявилося, даремно. І я цьому безмежно рада.

 – Чи багато в головної героїні роману твоїх рис?

– Так, звичайно. Адже для того, щоби персонаж з’явився на папері, спочатку його образ має сформуватися в голові. Починаючи писати про свою Медину, я, вісімнадцятирічна, була ще надто наділена максималізмом і вразливістю, аби створити персонажа, сильно не схожого на мене. Так само, як Медина, я люблю вчитися, цікавлюся подорожами й пошуками чогось нового. Але Медина живе в світі, де її переслідують складні та неординарні ситуації. Тому в багатьох випадках вона сміливіші за мене та жорсткіша в прийнятті деяких рішень.

 – Хто потенційний читач «Алхімії свободи»? Виникає враження, що ти орієнтувалася на дівчаток-підлітків.

– Чому? Це зовсім не так. Книжка не писалася для дівчат, вона писалася для всіх, хто любить світи фентезі. Не рекомендую читати її дітям років до тринадцяти-чотирнадцяти, оскільки в ній зображена війна та є певні жорстокі сцени. Обмежень «до 30, 40, 50 і т. д.» немає. Та, звичайно, оскільки я молодий автор, то й книжку читає переважно молодь. І хлопці, і дівчата.

 – Як читачі сприйняли «Алхімію свободи»?

– Позитивно. Звичайно, спершу книжку прочитали мої рідні та друзі. А оскільки багато з них – люди творчі, кожен по-своєму описував враження. Безперечно, були зауваження, особливо після того, як книжка «побачила світ» й потрапила до рук людям, які мають письменницький досвід. Я намагаюся прислухатись до конструктивної критики й вдосконалюватися.

Найбільше відгуків від незнайомих людей надійшло мені в соціальних мережах. Я радію кожному такому повідомленню. Знати, що десь в іншому місті, іншій області твою книжку читають і вона подобається – це дуже втішно!

 – Як ти гадаєш, фентезі – перспективний напрям в сучасній українській літературі?

– Так! Дуже перспективний. Я майже не знаю людей, які б зовсім не любили казок чи гарних історій про щось надзвичайне. Усі ми в душі діти, які принаймні в дитинстві дуже любили казки. А який дорослий не хоче себе хоч іноді відчути маленьким? Тут на допомогу й приходить фентезі – казка для дорослого.

Окрім того, побувавши минулого року на багатьох літературних заходах, я зауважила, що довкола фентезі-книжок ажіотаж не менший, аніж там, де присутні інші жанри.

– Більшість відомих світових авторів фентезі створюють багатотомні серії, в яких все глибше занурюють читача у світ творів. Ти замислювалася над власним багатотомником?

– Замислювалася. Але зазвичай ті історії, які приходять мені в голову, мають, так би мовити, хоча б приблизні «початок, середину та кінець». Зовсім часто сам фінал буває і для мене розмитим та може змінюватися, поки я пишу, але він однаково настане після певної кількості подій у творі. Тому можу сказати, що я пишу історії, і якщо якась із них вийде більшою, ніж може вмістити одна книжка – вийде декілька романів, об’єднаних в дилогію чи трилогію. Можливо, навіть у цілу серію. Щодо створення якогось персонажа й розповідей про нього в багатьох книгах, які не мають окресленої мети й кінця, тобто можуть продовжуватися дуже довго – то поки такий план не для мене.

 – Яке основне повідомлення ти хотіла донести читачам роману?

– Я хотіла розповісти історію про те, що в нашому житті успіхи й поразки зазвичай визначаємо ми самі. І потрібно боротися за те, що тобі дороге, до останнього. Моя головна героїня – абсолютно звичайна дівчина, вона не «блакитної крові», ще вчиться, ще мріє. І на її голову падає цілий сонм різноманітних проблем, з яких доводиться викручуватися. Медина – приклад людини, яка часто невпевнена у власних силах, яка помиляється, непокоїться, та однаково повсякчас бореться за те, що їй дороге.

 – Коли в тебе вперше виникло бажання писати? Що тебе надихає?

– Писати я почала ще давно. Мій перший роман був написаний в п’ятому класі і мав аж дванадцять сторінок! А якщо говорити про те, коли я справді «з головою» поринула у створення прози «по-дорослому», то почалось усе років у дванадцять-тринадцять.

Надихаюсь я багато чим. Гарними книжками й гарними фільмами. Подорожі окриляють неймовірно. Надихають мої рідні та близькі. І музика. Для кожного мого твору є свій плейлист. Щодо «Алхімії свободи» – то тут є приблизно десять-дванадцять пісень, які надихали мене протягом усієї роботи. Це «Океан Ельзи», Illaria, «Антитіла»…

 – Хто твої улюблені автори?

– Серед українських майстрів фентезі – Марина та Сергій Дяченки. Серед світових – Толкін та Роулінг. Якщо ж не брати конкретно цей жанр, то я люблю творчість Володимира Лиса, Оскара Вайлда, Еріха Марії Ремарка та Лесі Українки. Це далеко не повний список. Якщо вирішу перерахувати усіх, то, мабуть, доведеться писати окрему статтю.

 – Які книжки порадиш нашим читачам?

– Пригадую, як на першому курсі прочитала класну книжку Алєкса Конічіви «П’ятеро в ліфті, не рахуючи музи». Дуже захоплива й нестандартна книжка-квест. Коли читаєш її, то здається, наче повсякчас кудись біжиш.

Серед фентезі – «Мідний король» та «Ритуал» Марини та Сергія Дяченків.

Надзвичайно гарна невелика книжка «Дороговкази, радіо та дощ» Надійки Гербіш. Вона про те, як знайти гармонію з собою та вміти чути Бога.

Наостанок пораджу книжку «Рай десь поруч» Фенні Флегг. Вона цікава неймовірним почуттям натхненності, яке просочило її від першої до останньої сторінки. А також тим, що середній вік її персонажів – років 65—70.

– Яким фільмам ти надаєш перевагу? Яка музика в твоєму плейлисті?

– Як художник, я люблю, коли в фільмі все візуально гарно, а як кіноман – аби було поменше штампів. Мені подобаються історичні, фентезійні та романтичні фільми. Не дуже полюбляю детективи, але й тут є свої винятки.

Часом переглядаю фільми Голлівуду 60–70 років. Однією з найкращих вважаю стрічку «Моя прекрасна леді» 1964 року з неперевершеною Одрі Хепберн у головній ролі. Це екранізація прекрасної п’єси Бернарда шоу «Пігмаліон». Фільми, які найбільше мене вразили – це «Втеча з Шоушенка» та «Зелена миля», але я не думаю, що останній змогла би передивитися найближчим часом.

Щодо музики, то тут я найчастіше слухаю класику та рок. Виконавці-фаворити – це згадані «Океан Ельзи», «Антитіла», а також Pianoбой, The PianoGuys, daKooka, Vivienne Mort, Олексій Богомольний, , Rock-H, «Один в каное», неокласик Єгор Грушин. Люблю класичні обробки пісень цих та інших виконавців.

Часом, коли подивлюся якийсь фільм і «захворію» ним, то можу певний час слухати тільки ту музику, яка була в ньому.

 – Які зовнішні явища чи подразники впливали на формування твоїх поглядів?

– Це запитання, на яке важко коротко відповісти. Адже погляди можуть стосуватися різноманітних сфер, від літератури й музики і до політики й так далі. Загалом моє бачення світу сформували моє оточення та моя цікавість. Звичайно, найбільше я поважаю думку моїх рідних і друзів, тоді як, скажімо, слова політиків вищого рангу, яких повсякчас показують по телебаченню, не мають майже ніякої ваги для мене.

– Чим ти займаєшся крім літератури?

– Я навчаюсь на художника і це зараз друга найважливіша справа в моєму житті.

У школі грала на фортепіано, але зараз не маю для цього часу. Іноді люблю куховарити. Коли є настрій, то пишу статті для свого блогу. Мені подобається подорожувати і приймати участь в різних творчих заходах.

– Не можу втриматися й не запитати: Ярина Каторож – це твоє справжнє ім’я? Бо «Вікіпедія» стверджує, що твого батька звати Славомир, і це все разом нагадує стилізацію для автора слов’янського фентезі.

– Каторож Ярина Славомирівна – це моє справжнє ім’я. Мого батька справді звуть Славомир. Якщо хочеш почути ще гарних незвичних імен, то скажу, що мого прадідуся по татовій лінії звали Пантелеймон, а прабабцю – Павліна. Напевне, я дійсно з часом почну писати щось дуже й дуже слов’янське. Зрештою, мою маму звуть Ольгою, як і найвідомішу княгиню Київської Русі.

– Чим найближчим часом ти потішиш шанувальників? Які творчі плани на майбутнє?

– Я не дуже люблю розкривати карти, адже вважаю, що презентувати слід виключно завершену роботу. Скажу тільки, що наразі працюю в тому самому жанрі, що й раніше.

Раніше мене не дуже приваблювало написання дитячих казок, але нещодавно я про це задумалася. У мене є племінниця, якій зараз два роки, і було би непогано, якби її тітка написала щось таке, що можна було би прочитати й дитині.

Це ще один приклад того, що на нові звершення мене надихають насамперед мої рідні люди.

// http://vsiknygy.net.ua/interview/43623/#more-43623

Категорія: Автограф-сесія | Додав: Dyrektor (01.03.2016)
Переглядів: 295 | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]