Головна » Статті » Автограф-сесія » Автограф-сесія

Інтерв'ю В’ячеслава Васильченка для газети «Педагогічні кадри»
 
29.01.2014

Газета «Педагогічні кадри»

Сергій Русаков (м. Київ)

В’ячеслав Васильченко: «Літературний бруд можна легко обминати»
 

     

Випускники Драгомановського університету славляться своїм креативним підходом до роботи і є відомими в різних галузях. Одним з таких драгомановців є В’ячеслав Васильченко, нині – український письменник, журналіст, науковець і педагог. 

– Розкажіть, будь ласка, про свої студентські роки. Ви навчались в роки здобуття незалежності України. Як ця подія була сприйнята студентами нашого університету? Як позначалось це на навчальній діяльності?

– Я вступив до тоді ще КДПІ ім. Горького 1987 року, після служби в армії. Там пройшов серйозну школу. Був заступником командира взводу. Часто виконував його обов’язки. Хоч взвод наш – військовий оркестр у підмосковному містечку Клин. Але ним теж треба було командувати. А не тільки диригувати.

Радянський Союз тоді саме конав, серйозно агонізуючи. Ми відстежували кожну новину, бо розуміли: почалися серйозні зміни. І все це епохальне перевтілення відбувалося перед нашими очима. Раділи, що Україна розпочала шлях до вільного життя. Холодним душем стали події серпня 1991 року, коли в Москві сталася спроба державного перевороту (сумнозвісний ДКНС із Янаєвим на чолі, у якого тряслися руки). Почалися реальні труднощі, проблеми із продуктами, «руїна». Але ми розуміли, що нове будується непросто. Тому й посміхалися майбутньому. І вірили, що воно буде краще. Не знаю… Як на мене, мрії збулися. Але у кожного своя шкала для оцінок. У 1990-1991 навчальному році, будучи студентом 4-го курсу стаціонару, я працював на повну ставку вчителя української мови і літератури 254-ї школи. У другу зміну. І все встигав. І сесії на відмінно складав. Правда, траплялися курйозні моменти. Пригадую, відпрацьовував пропущене заняття з російської літератури («Собаче серце» Булгакова) у тролейбусі. Решта пасажирів, гадаю, одержали не менше задоволення, ніж ми з Ганною Василівною Ляшенко… Так що я в ті буремні часи і навчався, і навчав. Дехто ж із одногрупників кидався в «бізнес» (у тогочасному розумінні), дехто планував еміграцію… Але жили всі на піднесенні. І про навчання не забували…

– Які лекції і яких викладачів принесли вам найбільше користі для професійної діяльності?

– Мені пощастило навчатися у метрів (хоча не думаю, що нинішній студент-драгоманівець скаже, що йому «не пощастило»). Але тоді було саме так. Практично кожен наш викладач – це ім’я у славістиці, автор визначних наукових праць. Цим людям шана і доземний уклін. Шкода, багатьох уже немає… Ми вчилися у них всьому, помічали особливості їхніх манер у спілкуванні, одязі, подачі матеріалу. Поряд зростали молоді, учорашні випускники… Не буду називати прізвищ, тому що це займе багато місця. Та й пропустити когось боюся. Не хочеться ображати. Але скажу одне: всі мої викладачі були Особистостями. І дали мені багато. Навіть викладач історії КПРС… Щоправда, не можу не згадати Петра Івановича Орлика (1929–1993) – відомого українського літературознавця, доктора філологічних наук, професора. Петро Іванович викладав у нас українську літературу, а пізніше став моїм науковим керівником. Писати прозу я почав у студентські роки, а до того бавився поезією, мав газетні публікації. І першу рецензію (вона й зараз зберігається в моєму архіві) одержав саме від пана Орлика. Схвальну, до речі. А підготовлена спільно дипломна робота «Жанр поеми у творчості Євгена Плужника» блискуче захищена на кафедрі літератури і одержала заслужене «відмінно». Та ще й – як бонус – рекомендацію до аспірантури. Але, опинившись за розподілом на кафедрі стилістики, я надав перевагу аспірантурі мовознавчій. Де підготовкою моє кандидатської керував академік Арнольд Панасович Грищенко. Це були світлі люди, земля їм пухом. Цієї світлості я навчався у них насамперед…

До речі, головного героя професора Богдана Лисицю я вигадав саме в студентські роки (правда, був тоді нинішній професор-детектив усього лиш учорашнім випускником). І чим би ще й займалися майбутні філологи, як не написанням літературних творів на лекціях? Один писав вірш, а інший одразу ж – пародію. Потім мінялися ролями. Таке було веселе і творче життя.

– Ви є одним з експертів конкурсу «Коронація слова». Багато студентів філологічного підрозділу мріють написати якісну і цікаву книжку. Що порадите молоді як не просто теоретик-експерт, а й письменник.

– Так. Поряд з тим, що двічі лауреат, цього року виступив ще й у ролі експерта. Але обрав номінацію «Кіносценарії», адже сам був конкурсантом у «Романах». Це дуже цікава робота. Ти бачиш конкурс із середини. І стає видно, як усе відбувається принаймні на рівні експертів.

Що ж до письменництва, то тут не все так просто. Адже написати якісний текст – завдання непросте. І щоб тебе «визнали за письменника», багато механізмів мусять спрацювати. Усі знають афоризм Цицерона про те, що поетами народжуються, а ораторами стають. Як на мене – письменником треба і народитися, і стати. Народитися з іскрою Божою, а роздмухати її наполегливою й постійною працею. Письменництво – теж ремесло. Фах. Йому треба навчатися. Щоб бути професіоналом. І, звісно, цікавим читачеві. Тому, повторюсь, мало одержати з народженням письменницький талант. Його треба розвинути та озброїти навичками письма. Для цього слід постійно вчитися. На книгах класиків, сучасників, успішних авторів (тих, кого читають, а не хто одержує великі гонорари, хоч це теж важливо). Знайомитися з порадами маститих. Випробовувати сили у конкурсах. Старанно готуватися до написання книжки. Збирати матеріали. Продумувати епізоди. Виписувати персонажів. Придивлявся до життя. Воно, до речі, непоганий співавтор. Пиріг спекти простіше, ніж вибитися в «помічені» членами журі. Та й читачами. Серед тисяч конкурентів… Хоч пиріг – теж річ непроста. В усякому разі – для мене. Але коли вже твоїм «пирогом» Форум видавців «смакує», починаєш розуміти, що дещо тобі вдалося. І можеш окрилено продовжувати.

– Як вам вдається писати і художню прозу і наукові тексти, які відрізняються стилістикою?

– Спочатку було непросто. Науковість тиснула на художність. І перший опублікований роман («Гаудеамус» у виконанні смерті») це засвідчив, хоч багатьом читачам і сподобався. Я побачив це і почав активніше працювати. Але зараз уже навчився якісно перевтілюватися. Ось – я доцент кафедри журналістики, автор понад півтора десятка навчальних посібників та майже ста наукових статей, а ось – письменник. Просто навчився проводити чітку межу. А те, що писав наукові тексти, звісно ж, допомогло «виписатися», перейти зі словом на дружнє «ти». З іншого боку, я ж за розподілом опинився на кафедрі стилістики рідного вишу. Там колеги, і насамперед Любов Іванівна Мацько, взялися робити з мене і викладача вищої школи, і стиліста. Гадаю, їм це чудово вдалося. Та й сам зараз навчаю стилістики майбутніх журналістів.

– Чому обрали працювати саме в жанрі детективу?

– Гадаю, з детективом ми йшли один одному назустріч. В Аркадія Адамова є книга «Мій улюблений жанр – детектив». Шкода, що він її написав. У тому сенсі, що я теж хотів би це зробити. Бо готовий під цими словами підписатися всіма літерами свого прізвища. Я справді дуже люблю цей жанр. «Закохався», коли в дитинстві прочитав Шерлока Холмса. І – на все життя. Адже детектив – це практично вершина людського генія. Часто не будучи професіоналом, детектив, помітивши те, чого не помітила решта, робить правильні висновки. І все складається в цілісну картину. Він виступає таким собі чарівником. Хоча насправді спирається на звичайну, навіть елементарну, логіку. І – нічого крім неї. А чари – то лише зовнішній ефект. До того ж, сам люблю розгадувати всілякі таємниці. Жанр детективу видається легким, коли читаєш талановитий текст. Наприклад, зараз читаю романи француза Фредеріка Дара. Все легко, цікаво. Коли ж пишеш – тут уже з’являється маса перешкод. Тому, що мусиш не просто розповісти історію (як це відбувається у будь-якому іншому жанрі), а витримати канони. Власне, втиснути свою розповідь у їхнє прокрустове ложе (у найкращому розумінні). Але такі перешкоди – навпаки гартують. Ти мусиш придумати історію так, щоб і читач повірив, і не міг відірватися від тексту, і на останній сторінці все ювелірно зійшлося. Тому підготовка не завадить. І серйозна – у тому числі. Раніше, ще будучи студентом, я почав працювати над вивченням теорії детективу. Не припинив цього й зараз. І вже даю поради, публікуючись у чоловічому глянці «52». Але свої сюжети я вигадую. Хоч коли носив форму підполковника міліції, доводилося і стріляти (в тирі), і статути вчити, і закони, і фізпідготовкою серйозно займатися. І спілкуватися з оперативниками. І читати таємні документи (мав тоді допуск до держтаємниці). Однак у романах надаю перевагу певній казковості. Детектив – це, насправді, міська казка. Людині хочеться бути зачарованою казкою, а не читати сухі протоколи допитів та оглядів місць злочину. Але це – суто моя думка. І я не претендую на її абсолютність.

– Так і хочеться поставити питання про «плани на майбутнє», але ж знаю, що як фаховий стиліст, та ще й учень Любові Мацько, точно виправите.

– Так, планів на минуле бути не може. Це правильно. Отже, які плани? Прагнутиму неможливого, щоб одержати максимум. Інакше життя втрачає неповторний шарм. Воно ж – наче глина. Що виліпимо – те й матимемо… Якось одній знайомій я пообіцяв, що ще напишу 70 книжок. А обіцянки я звик завжди виконувати… Серед планів – закінчити й захистити докторську, яка практично написана. А ще… Дописати роман про нові пригоди Богдана Лисиці, розпочати черговий, оформити задуми наступних… Головне – щоб фарби друкарської вистачило.

– А що порадите читачеві? Йому нелегко сьогодні. Він часто брудниться, беручи до рук книги деяких сучасних, так би мовити, «письменників».

– Читачеві літературний бруд можна легко обминати. Не голосуй за нього гаманцем. Тоді й відмиватися не треба… Загалом, кожне літературне ім’я – це певний «бренд». Якщо тобі поталанило знайти «свого» автора, який сподобався, у текстах якого тобі легко, комфортно, відстежуй наступні книжки, читай інтерв’ю, статті його і про нього. Формуй свій читацький смак. Ну а щодо тих, хто вже ускочив у халепу… Що ж, треба відхреститися від негативу та шукати чисте й світле. Повірте, воно є. І в українських книжках. І в українському житті. Варто лише захотіти знайти – і обов’язково знайдеш.

Ваші побажання Драгомановському колективу.

– Хочу побажати сили та стійкості. Цей шанований колектив завжди був сильним. Пам’ятаю добре, коли сам був його часточкою (спочатку – як студент, а потім – і як викладач). А ще – побажаю Сонця. Сонця над головою. Сонця в думках. Сонця ув очах. Сонця у словах. Сонця у роботі. І – у… гаманцях. Гадаю, це нікому не завадить.
 

// http://rusakov-s.blogspot.com/2014/01/blog-post_29.html

Категорія: Автограф-сесія | Додав: Dyrektor (01.02.2014)
Переглядів: 642 | Рейтинг: 3.5/2
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]