Головна » Статті » Автограф-сесія » Автограф-сесія

Інтерв'ю В'ячеслава Васильченка інтернет-виданню «Волинські новини»
18.08.2013 

Iнтернет-видання «Волинські новини»

Письменник – це однозначно трудоголік, Васильченко
 
   

В’ячеслав Васильченко прийшов у художню літературу з науки, правоохоронних органів та бізнесу. Тобто має про що поділитися із читачем. Проте для спілкування зі своїми шанувальниками обрав особливу форму – сучасний український детектив. Письменник народився на Київщині, а свої твори видає на Волині та Рівненщині. Про це та багато іншого він погодився розповісти спеціально для читачів Волинських Новин.

  

«Був керівником гуртків у будинку піонерів, учителем, викладачем, начальником кафедри, деканом, заступником директора, виконавчим директором...»

 – Правильно сказати, що Ваш шлях у літературу проліг через службу в армії та міліції?

– Правильно, звісно, але частково. Він проліг через багато що. Власне, через усе моє життя. В армії я прослужив два роки, посаду начальника кафедри в Національній академії внутрішніх справ обіймав три роки три місяці і шість днів (там усе точно, як в аптеці – так записано в трудовій книжці). Решту ж часу йшов іншими «територіями»: був керівником гуртків у будинку піонерів, учителем, викладачем, начальником кафедри, деканом, заступником директора, виконавчим директором... Багато чого вже було. Навіть на заводі під час студентських канікул устиг попрацювати. Але, слава Богу, так я вивчав життя.

– У літературу Ви прийшли доволі пізно, проте серйозно, оскільки останнім часом практично щороку видаєте по роману. Мабуть, належите до тих людей, котрі, якщо вже взялися за щось, то намагаються робити це якомога краще?

– Не знаю, перший вірш написав у 5 класі. То, може, тоді й прийшов? Жартую, звісно. Та я в ній ніби й усе життя. З армії привіз чотири блокноти, списані віршами. Грубий зошит віршів зі студентських часів теж є. Є оповідання, детективна повість «Кульгаюча постать у сірому» (1989). Початий (1991) і не закінчений до сьогодні детективний роман. П’ять років на філфаці… Викладання… Інша річ, що не наважувався виходити з творами до людей. Сумнівався, чи це комусь потрібне. У 2005 році написав роман «Гаудеамус» в исполнении смерти, или Vivant, professores», який побачив світ у 2009-му. Тоді ж почав писати «Притулок для прудкого біса». Але коли Микола Мартинюк (волинський письменник, науковець і видавець, – ВН), людина в літературі знана, будучи членом журі «Коронації слова», зробив вибір на користь роману «Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки» (це, до речі, моя перша серйозна спроба взяти участь у літературному конкурсі), нарешті з’явилася віра, що зроблене тобою справді варте уваги. А коли вже цього року знову одержав диплом Коронації, стало трохи легше. З’явилося більше впевненості, що коли ти сам на сам з чистим аркушем і виводиш першу літеру, точно є люди, які чекають від тебе нового тексту. Це окрилює. І тоді намагаєшся робити все якомога краще. А як виходить – вирішує читач.

– Жанр детективу лише на перший погляд видається легким, насправді, аби створити якісний детективний роман, треба мати серйозну підготовку. Підґрунтям до написання Ваших книг були історії, які брали з часу роботи в правоохоронних органах?

– Жанр детективу видається легким, коли читаєш талановитий текст. Наприклад, зараз читаю романи француза Фредеріка Дара. Все легко, цікаво. Коли ж пишеш – тут уже з’являється маса перешкод. Тому, що мусиш не просто розповісти історію (як це відбувається у будь-якому іншому жанрі), а витримати канони. Власне, втиснути в їхнє прокрустове ложе (у найкращому розумінні). Але такі перешкоди – навпаки гартують. Ти мусиш придумати свою історію так, щоб і читач повірив, і не міг відірватися від тексту, і на останній сторінці все ювелірно зійшлося. Тому підготовка не завадить. І серйозна – у тому числі. Я раніше, ще будучи студентом, та й зараз, працюю над вивченням теорії детективу. І вже даю поради, публікуючись у чоловічому глянці «52». Але свої сюжети я вигадую. Хоч коли носив форму підполковника міліції, доводилося і стріляти (в тирі), і статути вчити, і закони, і фізпідготовкою серйозно займатися. І спілкуватися з оперативниками. І читати таємні документи (мав тоді допуск до держтаємниці). Однак надаю перевагу певній казковості у романах. Детектив – це, насправді, міська казка. Людині хочеться бути зачарованою казкою, а не читати сухі протоколи допитів та оглядів місць злочину. Але це – суто моя думка. І я не претендую на її абсолютність.

– Нині Ви професійний науковець. Захистили кандидатську дисертацію, на підході докторська. Наскільки наукова робота заважає чи, навпаки, сприяє створенню художньої літератури.

– Так. Я і науковець, і викладач. Теж професійний. Маю багато навчальних посібників. І наукова робота справді і заважає, й допомагає. Але зараз я вже навчився якісно перевтілюватися. Ось – я доцент кафедри журналістики, а ось – автор художніх текстів. Просто навчився проводити чітку межу. Бо спочатку науковість трохи тиснула на художність. Зараз цього позбувся. А те, що писав наукові тексти, звісно ж, допомогло «виписатися», перейти зі словом на дружнє «ти».

– Під час презентації у Луцьку власних книг Ви розповідали багато цікавих історій. Письменник завжди під час представлення власних творів повинен чимось дивувати, зацікавлювати потенційних читачів?

– Так, то була шикарна презентація. Шикарна тим, що я виступав перед підготовленою і вдячною аудиторією. Тоді й працювати з нею легко. Це спостеріг ще на початку викладацької діяльності. І ти стаєш волхвом, факіром, магом. Бо така аудиторія не дасть, щоб ти ним не став. Власне, вона тебе створює таким. І ти відповідаєш взаємністю. Письменник щомиті мусить бути цікавим. І в тексті, і поза ним. Інакше він не потрібний. Інакше з нього злітає шарм таємничості. А творчість – це процес таємничий. Але ти мусиш бути собою, а не дешево грати на публіку. Тоді ти цікавий. Правда, треба перед цим зробити сущу дрібницю. Стати такою особистістю, щоб бути цікавим. А цей результат потребує багато праці. Тому письменник – це, однозначно, трудоголік.

                      

«Волинь фактично й народила мене як письменника»

 – Дві свої книги Ви видали у луцькому видавництві «Твердиня», ще одну – в рівненському «Волинські обереги». Волинь у Вашому житті вже точно стала знаковою?

– Звісно. Ця земля фактично й народила мене як письменника. У сенсі «легітимності», зафіксувала у книжках думане-передумане, недоспані ночі, тонни розумових зусиль. І я їй безмежно вдячний. Спочатку це була Неллі Дейнека-Тадай (народилася на Рівненщині), яка посприяла у виході першого роману, а потім – волинянин Микола Мартинюк. І цього року я навідав цю благословенну землю з «літературними гастролями». Я був у захваті. Від природи, від людей, від атмосфери. Таке не забувається. І – скажу банальність – заради цього варто жити. А наша співпраця з Волинню й далі триватиме. У вересні на Форумі видавців запланована презентація. Обох «твердининих» романів. Тож запрошую до Львова на 13 вересня. Буде дуже цікаво.

– В Україні можна жити лише від продажу власних книг чи цим можуть похизуватися лише одиниці?

– Книговидавнича справа – це такий же бізнес, як і решта. Щоправда, має свої особливості. Ним треба займатись, розвивати його. Якби він приносив такі ж дивіденди, як і шоу-бізнес, туди б важко було протовпитись. Правду каже Андрій Кокотюха: якби книжки у нас продавалися так, як і пиво (на кожному кроці), видавці були б багатими людьми. І письменники теж. Тому «цим можуть похизуватися лише одиниці». Я – ні. Але впевнений, що мине небагато часу – і похизуюся. Усе зроблю для цього. Власне, це означає, що з моїми книжками ознайомляться якомога більше людей. І, звісно, куплять їх. Бо побачать, що вони цікаві. І не лише мені, Мартинюку, Коробчуку, Лису чи «Коронації…»

– Ви багато подорожували й, наскільки відомо, маєте знайомих серед закордонних авторів. Наскільки європейська література відрізняється від української? Невже на нас досі є тавро посткомуністичної нації?

– Ну, подорожував я не настільки багато, як хотілося б. Та й знайомих не так багато серед закордонних письменників. Бо промоцією своїх творів треба займатися. Ось погляньмо на такий приклад: видавництво Божени Антоняк і Анатолія Івченка «Урбіно» за небагато років видало багато перекладів польських авторів. І ми читаємо чудові твори знаних у світі письменників Марека Краєвського, Зигмунда Мілошевського рідною мовою. Це ж чудово. А якби було такого типу видавництво у тій же Польщі? Наших авторів знали б набагато краще. Нам треба не посипати голову попелом і «скігліті», як казав Азаров, а справді братися за лопати і перекопувати неорану ниву. Це важко. Але можливо. І не тішитися своєю геніальністю: я написав роман і мене видали! Усе, можна спочивати на лаврах. Навпаки! Іти до людей. Розповідати про нього, ділитися думками, спілкуватися. «Просувати продукт», кажучи мовою маркетології. Вступати в конкуренцію. А те, що скажу зараз, – прозвучить крамолою. Власне, я не маю права таке говорити, але: мої романи абсолютно не гірші за, скажімо, названих авторів. Але вони мають одну серйозну ваду. Вони – не «розкручені». Але це можна виправити. Що й планую робити. Ну і, звісно, – закінчувати початі і писати нові. Слава Богу, задумів багато. Лишається додати часу та роботи. А цього, думаю, Господь мені обов’язково дасть.

Розмовляв Віктор ЯРУЧИК

// http://www.volynnews.com/news/society/pysmennyk__tse_odnoznachno_trudoholik-vasylchenko_interviu/

Категорія: Автограф-сесія | Додав: Dyrektor (18.08.2013)
Переглядів: 437 | Коментарі: 3 | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 3
3  
Письменник – це однозначно трудоголік Васильченко!

2  
Та то, мабуть, Луцьк відробляє Києву за піар Лиса...

1  
Шо за іконостас? Хіба на Волині своїх письменників немає, що цього киянина піарять?

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]